A theme of the age, at least in the developed world, is that people crave silence and can find none. The roar of traffic, the ceaseless beep of phones, digital announcements in buses and trains, TV sets blaring even in empty offices, are an endless battery and distraction. The human race is exhausting itself with noise and longs for its opposite—whether in the wilds, on the wide ocean or in some retreat dedicated to stillness and concentration. Alain Corbin, a history professor, writes from his refuge in the Sorbonne, and Erling Kagge, a Norwegian explorer, from his memories of the wastes of Antarctica, where both have tried to escape.
And yet, as Mr Corbin points out in "A History of Silence", there is probably no more noise than there used to be. Before pneumatic tyres, city streets were full of the deafening clang of metal-rimmed wheels and horseshoes on stone. Before voluntary isolation on mobile phones, buses and trains rang with conversation. Newspaper-sellers did not leave their wares in a mute pile, but advertised them at top volume, as did vendors of cherries, violets and fresh mackerel. The theatre and the opera were a chaos of huzzahs and barracking. Even in the countryside, peasants sang as they drudged. They don’t sing now.
What has changed is not so much the level of noise, which previous centuries also complained about, but the level of distraction, which occupies the space that silence might invade. There looms another paradox, because when it does invade—in the depths of a pine forest, in the naked desert, in a suddenly vacated room—it often proves unnerving rather than welcome. Dread creeps in; the ear instinctively fastens on anything, whether fire-hiss or bird call or susurrus of leaves, that will save it from this unknown emptiness. People want silence, but not that much. | Характерна риса нашого століття, принаймні в розвинених частинах світу, — нагальна потреба людей у тиші й нездатність здобути її. Шум від дорожнього руху, безугавне пілікання телефонів, цифрові сповіщення в потягах і автобусах та акомпанемент телевізорів, який можна почути навіть у порожніх офісах, безперервно впливають на нас і не дають можливості зосередитися. Людство виснажує себе шумом і водночас шукає альтернативу цьому в оточенні природи, у вільних водах океану або в будь-якому затишному місці, де можна знайти спокій і зібратися з думками. Спробу усунутися від галасу сьогодення зробив професор історії Ален Корбен, котрий знайшов притулок для творчості в Сорбонні, а також норвезький дослідник Ерлінг Каґе, який ділиться спогадами про пустельні простори Антарктиди. Однак, як зазначає у своїй книзі «Історія тиші» пан Корбен, цілком ймовірно, що раніше світ був сповнений галасу не менш ніж сьогодні. Перед появою пневматичних шин міські вулиці наповнював цокіт підків по каменю й гучний брязкіт насаджених на колеса металевих ободів. До ери добровільної ізоляції від світу в мобільних телефонах в автобусах і поїздах не вщухали розмови. Продавці газет не укладали свій товар у безмовні штабелі, а розхвалювали його в повний голос, змагаючись у гучності з торговцями вишнею, фіалками та свіжою скумбрією. У театрі та в опері лунали захоплені вигуки, свист і улюлюкання. І навіть сільська місцевість дзвеніла піснями селян, що тягнули свою лямку. Тепер ця традиція відійшла в минуле. Зміни, що відбулися, торкнулися не стільки рівня шуму, який також викликав нарікання й у попередні сторіччя. Мова швидше йде про вплив відволікаючих подразників, що заполонили особистий простір, де могла б оселитися тиша. І тут вимальовується інший парадокс. Коли тиша огортає вас, — у хащі соснового лісу, у позбавленій рослинності пустелі або в раптово спорожнілій кімнаті — це найчастіше лякає, а не радує. Страх підкрадається непомітно, і вухо інстинктивно вишукує будь-які звуки: потріскування вогню, пташиний крик або шелест листя, які врятують від цієї незвіданої порожнечі. Люди прагнуть тиші, й одночасно уникають її. |