A theme of the age, at least in the developed world, is that people crave silence and can find none. The roar of traffic, the ceaseless beep of phones, digital announcements in buses and trains, TV sets blaring even in empty offices, are an endless battery and distraction. The human race is exhausting itself with noise and longs for its opposite—whether in the wilds, on the wide ocean or in some retreat dedicated to stillness and concentration. Alain Corbin, a history professor, writes from his refuge in the Sorbonne, and Erling Kagge, a Norwegian explorer, from his memories of the wastes of Antarctica, where both have tried to escape.
And yet, as Mr Corbin points out in "A History of Silence", there is probably no more noise than there used to be. Before pneumatic tyres, city streets were full of the deafening clang of metal-rimmed wheels and horseshoes on stone. Before voluntary isolation on mobile phones, buses and trains rang with conversation. Newspaper-sellers did not leave their wares in a mute pile, but advertised them at top volume, as did vendors of cherries, violets and fresh mackerel. The theatre and the opera were a chaos of huzzahs and barracking. Even in the countryside, peasants sang as they drudged. They don’t sing now.
What has changed is not so much the level of noise, which previous centuries also complained about, but the level of distraction, which occupies the space that silence might invade. There looms another paradox, because when it does invade—in the depths of a pine forest, in the naked desert, in a suddenly vacated room—it often proves unnerving rather than welcome. Dread creeps in; the ear instinctively fastens on anything, whether fire-hiss or bird call or susurrus of leaves, that will save it from this unknown emptiness. People want silence, but not that much. | Наразі предметом обговорення, принаймні в розвиненому світі, є те, що люди відчайдушно прагнуть тиші, але ніяк не можуть її відшукати. Гуркіт доріг, безперервний сигнал мобільних телефонів, цифрові оголошення у громадському транспорті, шум від телевізорів, які працюють навіть у порожніх офісах — це все водночас піднімає настрій та неймовірно дратує. Людство виснажує себе різноманіттям шумів та, в той же час, жадає їх відшукати — чи то на безлюдді, чи у безмежному океані, чи в місцині, яка слугує для усамітнення та концентрації. Це питання було висвітлено в роботах професора історії Алена Корбена в Сорбонні та в спогадах норвержського дослідника Ерлінга Кагге про забруднення Антарктики, в місцях, де обидва науковці намагалися сховатись від шуму. Втім, як зазначає містер Корбен у своїй праці “Історія тиші”, у сучасному світі шуму не більше ніж було раніше. До появи сучасних автомобілів з пневматичними шинами міські вулиці були сповненні оглушливого брязкіту по каменю колесами з металевою оправою та кінськими підковами. У минулому не було мобільних телефонів та оголошень у громадському транспорті. Проте, торговці газетами не просто складали їх на прилавку, а ще й на весь голос сповіщали про них пересічним, як це робили і продавці фруктів, овочів чи риби. У театрі та опері панував безлад з сумішші захопливих вигуків та висміювань. Навіть у сільській місцевості шум надходив з полів, де селяни співали під час тяжкої праці. Тепер вони вже не співають. Що й змінилося з часом, то це не рівень шуму, якого було достатньо й у минулих століттях, змінилась кількість відволікаючих факторів, які проникають туди, де панує спокій. Це спричиняє парадокс — коли тиша виникає у глибині соснового лісу чи то посеред безкрайньої пустелі, чи у порожній кімнаті — це, скоріше, дратує, аніж тішить. Мурашки бігають по спині, вуха інстинктивно нашорошуються, прислухаючись до всого, чи то до багаття, чи до пташиного співу, чи шелесту листя, до чогось, що може врятувати їх від цієї невідомої порожнечі. Люді прагнуть тиші, але не надміру. |