A theme of the age, at least in the developed world, is that people crave silence and can find none. The roar of traffic, the ceaseless beep of phones, digital announcements in buses and trains, TV sets blaring even in empty offices, are an endless battery and distraction. The human race is exhausting itself with noise and longs for its opposite—whether in the wilds, on the wide ocean or in some retreat dedicated to stillness and concentration. Alain Corbin, a history professor, writes from his refuge in the Sorbonne, and Erling Kagge, a Norwegian explorer, from his memories of the wastes of Antarctica, where both have tried to escape.
And yet, as Mr Corbin points out in "A History of Silence", there is probably no more noise than there used to be. Before pneumatic tyres, city streets were full of the deafening clang of metal-rimmed wheels and horseshoes on stone. Before voluntary isolation on mobile phones, buses and trains rang with conversation. Newspaper-sellers did not leave their wares in a mute pile, but advertised them at top volume, as did vendors of cherries, violets and fresh mackerel. The theatre and the opera were a chaos of huzzahs and barracking. Even in the countryside, peasants sang as they drudged. They don’t sing now.
What has changed is not so much the level of noise, which previous centuries also complained about, but the level of distraction, which occupies the space that silence might invade. There looms another paradox, because when it does invade—in the depths of a pine forest, in the naked desert, in a suddenly vacated room—it often proves unnerving rather than welcome. Dread creeps in; the ear instinctively fastens on anything, whether fire-hiss or bird call or susurrus of leaves, that will save it from this unknown emptiness. People want silence, but not that much. | Тема століття, принаймні в розвиненому світі, полягає в тому, що люди бажають тиші, але не можуть її знайти. Шуми вуличного руху, безперервні гудки телефонів, цифрові оголошення в автобусах і поїздах, розмови, що лунають із телевізорів порожніх офісів — усе це є нескінченним і постійно відволікає. Людство виснажує себе шумом і прагне до його протилежності, будь то в дикій природі, у безмежному океані чи в сховищу, що наповнений спокоєм та концентрацією. Ален Корбін, професор історії, писав про своє сховище в Сорбонні, та Ерлінг Кагге, норвезький дослідник, про свої спогади з поїздки до Антарктики, куди обидва намагалися втекти. І все ж таки, як зазначає пан Корбін у «Історії тиші», тепер не так багато є шуму, як було колись раніше. До пневматичних шин, міські вулиці були заповнені оглушливими звуками металевих коліс карет та цокотом коней, рухалися бруківкою. До добровільної ізоляції мобільними телефонами, автобуси та поїзди гуділи, немов розмовляючи. Продавці газет не лишали свої товари в німій тиші, а рекламували їх, голосно викрикуючи, що також робили і продавці вишень, фіалок та свіжої скумбрії. Театри та опери були наповнені хаосом із воланням та голосним промовлянням. Навіть у сільських місцевостях, селяни співали, коли виконували тяжку роботу. Тепер вони не співають. Те, що змінилося, є не тільки рівнем шуму, на що скаржилися й у попередніх століттях, а й рівнем відволікання, що займає місце тиші, яка могла б там панувати. Виникає ще один парадокс: коли з’являється тиша в глибокому сосновому лісі, голій пустелі та раптово звільненій кімнаті — вона вже не є такою бажаною і призводить навіть до неприємних відчуттів. Жах крадеться спиною; вухо буквально чіпляється до будь-якого звуку (потріскування дерева у вогні, співи пташок, шелестіння листя), аби врятуватися від цієї незвіданої порожнечі. Людям необхідна тиша, але ж не на стільки. |