Солнце было в зените. Медный от пыли диск висел в центре белесого, нечистого неба, ублюдочная тень корчилась и топорщилась под самыми подошвами, то серая и размытая, то вдруг словно оживающая, обретающая резкость очертаний, наливающаяся чернотой и тогда особенно уродливая. Никакой дороги здесь и в помине не было -- была бугристая серо-желтая сухая глина, растрескавшаяся, убитая, твердая, как камень, и до того голая, что совершенно не понятно было, откуда здесь берется такая масса пыли.
Ветер, слава богу, дул в спину. Где-то далеко позади он засасывал в себя неисчислимые тонны гнусной раскаленной пороши и с тупым упорством волочил ее вдоль выжженного солнцем выступа, зажатого между пропастью и Желтой стеной, то выбрасывая ее крутящимся протуберанцем до самого неба, то скручивая туго в гибкие, почти кокетливые, лебединые шеи смерчей, то просто катил клубящимся валом, а потом, вдруг остервенев, швырял колючую муку в спины, в волосы, хлестал, зверея, по мокрому от пота затылку, стегал по рукам, по ушам, набивал карманы, сыпал за шиворот…
Ничего здесь не было, давно уже ничего не было. А может быть, и никогда. Солнце, глина, ветер. Только иногда пронесется, крутясь и подпрыгивая кривляющимся скоморохом, колючий скелет куста, выдранного с корнем бог знает где позади. Ни капли воды, никаких признаков жизни. И только пыль, пыль, пыль, пыль…
Время от времени глина под ногами куда-то пропадала, и начиналось сплошное каменное крошево. Здесь все было раскалено, как в аду. То справа, то слева начинали выглядывать из клубов несущейся пыли гигантские обломки скал – седые, словно мукой припорошенные. Ветер и жара придавали им самые странные и неожиданные очертания, и было страшно, что они вот так – то появляются, то вновь исчезают, как призраки, словно играют в свои каменные прятки. А щебень под ногами становился все крупнее, и вдруг россыпь кончалась, и снова под ногами звенела глина. | Сонце було в зеніті. Мідяний від пилу диск висів у центрі білястого, брудного неба, бридка тінь плазувала й наїжувалась під самими підошвами, то сіра та розмита, то зненацька немов оживаючи, набувала різкості обрисів, наливалась чорнотою й тоді ставала особливо потворна. Жодної дороги тут не було й сліду — була пагоркувата сіро-жовта суха глина, потріскана, потолочена, тверда, мов каміння, і до того гола, що ніяк не можна було взяти до тями, звідки тут береться така кількість пилу. Вітер, дякувати богу, дув у спину. Десь далеко позаду він засмоктував у себе незліченні тонни огидної розпеченої пороші та з тупою настирливістю волочив її уздовж випаленого сонцем виступу, затиснутого між прірвою й Жовтою стіною, то викидаючи її закрученим протуберанцем до самого неба, то звиваючи туго в гнучкі, майже кокетливі, лебедині шиї смерчів, то просто котив клубами, а згодом, раптом оскаженівши, жбурляв колючу муку в спини, у волосся, шмагав, звіріючи, по мокрій від поту потилиці, хльоскав по руках, по вухах, набивав кишені, сипав за шиворот… Нічого тут не було, давно вже нічого не було. А може й ніколи. Сонце, глина, вітер. Тільки інколи пронесеться, перевертаючись і підскочуючи кривлякою-блазнем, колючий скелет куща, видертого з корінням бозна-де позаду. Ані краплі води, жодних ознак життя. І тільки пил, пил, пил, пил… Час від часу глина під ногами кудись зникала, і починалося суцільне кам'яне кришиво. Тут усе було розжарено, немов у пеклі. То праворуч, то ліворуч починали визирати з клубів пилу велетенські уламки скель — сиві, наче мукою припорошені. Вітер і спека надавали їм найдивніші й найнесподіваніші обриси, і було страшно, що вони ось так — то з’являються, то знов зникають, як примари, наче грають у свої кам’яні схованки. А щебінь під ногами все більшав, і раптом розсип кінчався, і знов під ногами дзвеніла глина. |