Солнце было в зените. Медный от пыли диск висел в центре белесого, нечистого неба, ублюдочная тень корчилась и топорщилась под самыми подошвами, то серая и размытая, то вдруг словно оживающая, обретающая резкость очертаний, наливающаяся чернотой и тогда особенно уродливая. Никакой дороги здесь и в помине не было -- была бугристая серо-желтая сухая глина, растрескавшаяся, убитая, твердая, как камень, и до того голая, что совершенно не понятно было, откуда здесь берется такая масса пыли.
Ветер, слава богу, дул в спину. Где-то далеко позади он засасывал в себя неисчислимые тонны гнусной раскаленной пороши и с тупым упорством волочил ее вдоль выжженного солнцем выступа, зажатого между пропастью и Желтой стеной, то выбрасывая ее крутящимся протуберанцем до самого неба, то скручивая туго в гибкие, почти кокетливые, лебединые шеи смерчей, то просто катил клубящимся валом, а потом, вдруг остервенев, швырял колючую муку в спины, в волосы, хлестал, зверея, по мокрому от пота затылку, стегал по рукам, по ушам, набивал карманы, сыпал за шиворот…
Ничего здесь не было, давно уже ничего не было. А может быть, и никогда. Солнце, глина, ветер. Только иногда пронесется, крутясь и подпрыгивая кривляющимся скоморохом, колючий скелет куста, выдранного с корнем бог знает где позади. Ни капли воды, никаких признаков жизни. И только пыль, пыль, пыль, пыль…
Время от времени глина под ногами куда-то пропадала, и начиналось сплошное каменное крошево. Здесь все было раскалено, как в аду. То справа, то слева начинали выглядывать из клубов несущейся пыли гигантские обломки скал – седые, словно мукой припорошенные. Ветер и жара придавали им самые странные и неожиданные очертания, и было страшно, что они вот так – то появляются, то вновь исчезают, как призраки, словно играют в свои каменные прятки. А щебень под ногами становился все крупнее, и вдруг россыпь кончалась, и снова под ногами звенела глина. | Сонце було в зеніті. Мідний від пилу диск висів у центрі білястого, нечистого неба, скарлючена тінь вовтузилась і смикалася під самими підошвами; вона була сіра й розмита, та часом ніби оживала, набирала чітких обрисів, чорніла і тоді здавалась особливо потворною. Ніякої дороги тут не було й духу, а була грудкувата сіро-жовта суха глина, потріскана, збита, тверда, як камінь, і така гола, що ніяк не зрозуміти, звідки тут така маса пилу. Вітер, богу дякувати, дув у спину. Десь далеко позаду він засмоктував незліченні тонни осоружної розпеченої пороші і з тупою впертістю волочив її вздовж випаленого сонцем виступу, затиснутого між урвиськом і Жовтою стіною, то жбурляв її завихреним протуберанцем до самого неба, то міцно закручував у гнучкі аж кокетливі лебедині шиї смерчів, то просто котив клубами, а потім, як сказившись, кидав колюче мливо в спину, в волосся, хльоскав, звіріючи, по спітнілій потилиці, стьобав по руках, по вухах, набивав кишені, сипав за шиворіт… Нічого тут не було, і то вже давно. А може й ніколи не було. Сонце, глина, вітер. Тільки часом прокотить, підстрибуючи зухвалим блазнем, колючий скелет куща, видертого з коріння бозна де позаду. Ні краплини води, жодних ознак життя. І лише пил, пил, пил… Часом глина під ногами кудись пропадала, і починалася суцільна камінна жорства. Тут усе було розжарене, як у пеклі. То ліворуч, то праворуч почали проглядати серед клубів невгамовної пилюки гігантські уламки скель – сиві, ніби борошном притрушені. Вітер і спека додавали їм несподіваних химерних обрисів, і було лячно, що вони ото так – то з’являються, то знову щезають, як примари, ніби граються у свої камінні піжмурки. А жорства під ногами ставала дедалі грубішою, і раптом розсип закінчувався, і знову під ногами дзвеніла глина. |